Осіній этюд про сегодняшний день

Цей осінній день немов говорив зі мною шелестом вогняного пожежі на кострубатих, що рвуться увись гілках дерев. У його бездонному повітрі позначалися й танули сльози неба. Слухаючи тиші, грала з вітром вода. 
У цьому глухому, забутому містечку, що загубилося в одному з куточків Підмосковя, ховалася осінь. Вона жила тут уже багато-багато років, ховаючись від людей, святкувала листопадом перемоги, дощем плакала про поразки. На сотні метрів простягалися її володіння: зарості конопель і чагарнику, нескінченні ями і вибоїни, пагорби і канавки, корчі, вкопані в землю. 
Місто Мертвих - так називали це занедбане містечко. Собака бігла геть звідси, людина обходив стороною, лякаючись німих дерев, цураючись водної гладі карєра. Але разом з тим, чомусь саме тут у повітрі витало щось особливе, якась неясна, незрозуміла, що притягає свіжість, саме тут, небо здавалося чистіше, тільки тут переливаючись під залишками сонця, блищали ниточки тонкої-претонкой павутинки.